Мистецтво бути в іншому місці: інтелектуал як власне алібі

Якщо придивитися до нашого критичного вокабуляру філологічно, впадає в око дивна мутація дієслів. Слова, які за своєю семантикою мали б позначати втручання у світ – «критикувати», «викривати», «солідаризуватися», «деконструювати», – дедалі частіше поводяться як зворотні. Граматично вони спрямовані на об’єкт несправедливості, але прагматично повертаються до самого мовця, працюючи на його репутаційну гігієну.

Слова стають шиболетами – паролями, за якими коло розпізнає своїх. Вживання правильних понять («суб’єктність», «чутливість», «колоніальна оптика», «прекарність») сигналізує не стільки про готовність змінити стан речей, скільки про культурну компетентність. Ти знаєш код; ти читав потрібні тексти; ти не належиш до наївних чи реакційних. У такій комунікації висловлювання оцінюється не за тим, який опір воно здатне витримати в реальності, а за тим, наскільки бездоганно воно відтворює консенсус обраної бульбашки. Моральний авторитет накопичується як символічний капітал: його можна конвертувати в запрошення на дискусії, грантові заявки, публікації та схвальні реакції, не витрачаючи жодної копійки на покриття реальних ризиків.

Найкраще цей механізм видно через оптичний закон, який можна назвати законом оберненої радикальності: гострота інтелектуального осуду зазвичай прямо пропорційна відстані до об’єкта критики.

Засуджувати абстрактний глобальний неолібералізм, імперський канон чи патріархальну матрицю європейської метафізики – справа шляхетна і головне – цілком безпечна. Метафізика Арістотеля не сидить у вашій екзаменаційній комісії. Глобальний капітал не образиться і не перестане кликати вас у спільні збірники. Натомість запитати вголос на засіданні власної кафедри, редакції чи громадської ініціативи, чому рішення ухвалюються кулуарно, чому гонорари розподілені непрозоро або чому чиєсь хамство списують на «складний характер метра», – це миттєво перетворити абстрактну етику на зіпсовані стосунки.

Абстрактне зло не має імені по батькові й спільних знайомих. Конкретна несправедливість завжди псує обід з конкретними людьми. Саме тому так легко співіснують радикальна теорія в текстах і бездоганна сервільність у побуті інституції: перше компенсує друге. Що голосніше ми засуджуємо структурний гніт у масштабах століть, то менше доводиться пояснювати власне мовчання в межах одного поверху.

Втім, несправедливо було б зводити все до банального лицемірства. Лицемір принаймні знає, що він бреше: він цинічно використовує маску чесноти для прикриття інтересу. Проблема інтелектуального середовища глибша і драматичніша – ми зазвичай самі щиро віримо, що вже виконали свій обов’язок у ту мить, коли точно сформулювали діагноз.

Геґель у «Феноменології духу» залишив безжальний портрет такої свідомості, назвавши її «прекрасною душею» (schöne Seele). Прекрасна душа настільки дорожить власною моральною чистотою, що боїться забруднити її будь-якою конкретною дією. Адже реальна дія завжди скінченна, незграбна, вписана в компроміси, бюрократичні процедури й неминучі помилки. Діяти – означає ризикувати своєю бездоганністю. Тому прекрасна душа обирає позицію судді: вона стоїть над сутичкою, оцінює чужі недосконалі вчинки з висоти чистого ідеалу й приймає власне обурення світом за найвищу форму моральної праці.

Сучасні інституції швидко зрозуміли, що з «прекрасною душею» дуже вигідно співпрацювати. Більше того: наявний порядок сам потребує критиків, якщо ця критика залишається в межах естетичного жесту. Університет, культурний центр або велике медіа охоче виділять окрему панель для розмови про власну ієрархічність і закритість – бо сама наявність такої панелі стає доказом їхньої прогресивності. Критика влади перетворюється на престижну нішу, яка парадоксальним чином зацікавлена у збереженні статусу-кво. Якщо інституційну несправедливість раптом справді усунути через нудні зміни в статутах, прозорі процедури та перерозподіл повноважень, про що тоді виголошувати блискучі промови на відкриттях сезону?

І тут герменевтика підозри неминуче повертає лезо проти авторки цих рядків.

Погляньмо чесно на топографію мого власного псевдоніма. «Гальорка» – це останній ряд амфітеатру. Архітектурно немає місця, краще пристосованого для алібі. З гальорки чудово видно фальш лектора за кафедрою, суєту перших рядів, де студенти змагаються за прихильність викладача, і втомлену байдужість середини залу. Звідси зручно відпускати точні, їдкі коментарі пошепки. Але гальорка ні за що не відповідає: вона не веде семінар, не складає навчальний план, не бере на себе ризик публічної помилки біля дошки.

Та й сама «Схолія» – що це, як не жанр коментаря на берегах чужого основного тексту? Написати іронічне, синтаксично вивірене есе про те, як інтелектуали підміняють дію говорінням, – це, можливо, найвитонченіша форма тієї самої підміни. Це алібі другого порядку: я не просто ухиляюся від незручної дії, я ще й першою це помічаю, чим начебто викуповую свою провину. Самоіронія в інтелектуальному колі давно працює як превентивна індульгенція: визнай власну бездіяльність достатньо елегантно – і читач пробачить тобі те, що після останньої крапки нічого не змінилося, окрім твоєї репутації проникливої авторки.

Але зупинімося за крок до самобичування, бо в цьому місці аргумент легко скочується в іншу, не менш небезпечну пастку – в утилітарний шантаж, де будь-яке мислення оголошується підозрілим, доки воно не пред’явить довідку про негайну практичну користь.

У вимозі «перестаньте теоретизувати і зробіть нарешті щось реальне» надто часто звучить старе антиінтелектуальне роздратування складністю. Слово, поняття й публічний текст не є протилежністю дії; часто вони є її єдиною умовою. Доки явище не назване, його не існує в полі спільного бачення. Поки хтось не проведе повільну, марудну філософську чи філологічну роботу – не розбере приховані засновки мови, якою виправдовується насильство, не покаже історичну сконструйованість того, що видавалося «природним порядком речей», – жодна реформа навіть не знатиме, куди їй цілити.

Вимагати від кожного дослідника, перекладачки чи есеїста, щоб вони доводили щирість своїх тез обов’язковим вуличним активізмом, барикадами чи адміністративною роботою, – не лише несправедливо, а й короткозоро. Розподіл праці ніхто не скасовував. Людина, яка п’ять років реконструює архів репресованих мислителів або розбирає логічні хиби в судовій аргументації, не зобов’язана щотижня виходити з мегафоном на площу, щоб мати право писати про справедливість.

Отже, межа проходить не між «словом» і «дією». Вона проходить всередині самого слова – між мовленням, яке відкриває простір відповідальності, і мовленням, яке його закриває.

Антична традиція мала для цього точний критерій, який Мішель Фуко повернув у сучасну дискусію: поняття паррезії (правдомовлення). Для давніх греків паррезіастом був не просто той, хто говорить правду чи володіє переконливою риторикою. Паррезія виникає лише там, де між мовцем і тим, що він каже, встановлюється зв’язок через ризик. Ти говориш правду не тоді, коли зал гарантовано вибухне оплесками, а тоді, коли твоє висловлювання ставить під загрозу твоє становище, стосунки з могутнішим співрозмовником або прихильність власної спільноти.

Якщо перекласти це на мову наших університетських і журнальних буднів, критика перестає бути алібі в трьох випадках:

1. Коли поняття не боїться власних імен. Теорія відкриває можливість для дії тоді, коли вона здатна опуститися з рівня безпечних універсалій до масштабу прямої досяжності – туди, де у несправедливості є прізвище, посада і конкретна процедура, яку можна оскаржити. 2. Коли мовець готовий платити власними привілеями. Якщо ти критикуєш монополію на голос, відповідальність необов’язково означає очолити профспілку; іноді це означає просто відмовитися від місця в черговій закритій раді, поступитися словом молодшому колезі або не подаватися на конкурс, умови якого виписані під «своїх». 3. Коли критика порушує комфорт власного племені. Найвища перевірка інтелектуальної чесності – це здатність вказати на сліпу пляму або подвійні стандарти не у таборі ідеологічних опонентів (за це «свої» лише похвалять), а всередині тієї самої спільноти, від якої залежить твоє визнання.

Відповідальність інтелектуала не має одного універсального мундира. Для когось це публічний захист колеги на вченій раді ціною власного спокою; для когось – готовність взяти на себе невдячну, нудну роботу з виписування правил і процедур, які унеможливлять свавілля; для когось – вперта відмова підганяти результати дослідження під політично чи морально вигідну кон’юнктуру. Спільним знаменником тут є лише одне: чи готовий ти відповідати за логічні наслідки власного речення там, де це речення починає зачіпати твої інтереси.

Читання цього тексту теж не є нейтральною територією. Найпростіше, що можна з ним зробити, – це впізнати у згаданих вище персонажах свого знайомого викладача, сусіда по кафедрі або публічного лектора з фейсбучної стрічки, задоволено усміхнутися влучній формулі й надіслати посилання в дружній чат із припискою: «Точно про наших».

У цю мить текст остаточно виконає функцію алібі – і для вас, і для мене. Бо поки ми з вами на гальорці обмінюємося тонкими іронічними усмішками з приводу чужої бездіяльності, внизу, за зачиненими дверима чергової комісії, хтось саме зараз ухвалює рішення, розраховуючи на те, що наш критичний розум надто гидливий і зайнятий високою герменевтикою, аби спуститися сходами й поставити одне незручне запитання вголос.